Галина Каплюк, Альона Блохтур, фото Станіслава Груздєва, «Главком»
Задекларовані владою зміни до кримінально-процесуального законодавства можуть виконати давню вимогу щодо суду присяжних, бо це дійсно передбачено Конституцією України. Але є побоювання, що це пропишуть таким чином, що з цього суду присяжних толку не буде жодного, бо в країні досі на повну працює радянська каральна модель. Якщо людина потрапила в СІЗО, винна вона чи ні, виправдовувати її ніхто не поспішає, вона роками може чекати на вирок. Очевидно, спершу треба змінювати філософію, а потім вводити нові форми судочинства.
Про це в прес-центрі «Главкому» розповів відомий адвокат Андрій Федур.
Андрій Федур: «Суд присяжних ситуацію не покращить»
За сьогоднішніх реалій ніякого суду присяжних в Україні не буде. Суд присяжних – це лише одна з форм судочинства, її не може бути по тій простій причині, що в Україні немає суду як такого. Суд – це місце цивілізованого вирішення спору. А чи є той державний орган, який ми сьогодні називаємо системою судів в Україні, місцем цивілізованого вирішення спору? На мій погляд, це все, що завгодно, але не місце цивілізованого вирішення спору.
Якщо моє людське право буде порушено, то я, на жаль, не зможу його захистити в такому державному інституті як суд. Більше того, в цій країні, починаючи від Президента і закінчуючи Івановим, Петровим, Степановим, немає жодної людини, яка б змогла належним чином захистити свої права в суді.
Якщо з судами така ситуація, то чи може бути для нас панацеєю або якоюсь надією на покращення ситуації введення нової форми чи видозмінення форми самого судового процесу? Ні, тому що стоять зовсім інші завдання, сповідується зовсім інша філософія. На більшій частині планети земля за часів нашої цивілізації людське життя ніколи нічого не коштувало, і права людини реально ніколи не захищалися. Сьогодні це є лише міфом, балачками, байками для бідних, бо права людини не захищаються у абсолютній більшості країн світу, і ми живемо в одній з них. У нас будь-який державний чиновник, починаючи від начальника жеку, є намісником Бога на землі, а всі інші люди для нього мало що значать.
Я взагалі не вважаю Україну державою за своєю природою. Держава – це всього-на-всього інструмент, за допомогою якого ми мали б гарантовану можливість захисту своїх інтересів, а цей інструмент на сьогоднішній день не є ефективним.
Публікуємо Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 лютого 2010 року у справі за позовом кандидата на пост Президента України Тимошенко Юлії Володимирівни до Центральної виборчої комісії, за участі третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог – кандидата на пост Президента України Януковича Віктора Федоровича, про визнання протиправними дій, бездіяльності та рішення Центральної виборчої комісії, зобов’язання вчинити дії.
Кандидата на пост Президента України Віктора Януковича в Вищому адміністративному суді України представляв керуючий партнер нашої адвокатської компанії адвокат Андрій Федур.
Звернутись до Вас з цим відкритим листом мене спонукала заява «керівників силових структур» про необхідність ветування Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» (проголосований Парламентом 14 грудня 2006 року, За: 394 голоси ).
«Керівники силових структур» так злякалися цього Закону, що вже пишуть Вам про загрозу підриву національної безпеки України (саме таке повідомлення розміщено на офіційному веб-сервері ГПУ, за адресою:
Прийнятий Парламентом Закон є конче необхідний для законодавчого врегулювання питання саме порядку оскарження в суді постанови про порушення кримінальної справи і фактично вводить механізм захисту конституційних прав і свобод людини, в цьому надзвичайно важливому питанні. Тобто, мова йде про захист прав людини в України. І ще ніхто в світі, крім наших «керівників силових структур» не додумався назвати закони покликані захищати людські права – підривом національної безпеки.
Право на оскарження в суді постанови про порушення кримінальної справи вже давно закріплено в національному законодавстві, зокрема і в ст. ст. 234, 236 КПК України, але до цього часу не було прописано чіткого механізму реалізації такого права. Прийнятий Парламентом Закон вводить такий механізм.
Чому так репетують «силовики»? Я глибоко переконаний, що лише тому, що бояться втратити можливість свавільного, незаконного порушення кримінальних справ на замовлення, а відповідно їх камарилья недоотримає значні прибутки за «вирішення питання».
Прийнятий Парламентом Закон аж ніяк не може зашкодити боротьбі із злочинність чи «паралізувати розслідування важливих кримінальних справ», призвести до зростання злочинності і корупції, хоча б тому, що не регулює відносини у цих сферах.
Я, як і, сподіваюсь, багато моїх колег, підтримую нагальну необхідність введення в дію цього Закону, зважаю на Вашу політичну мудрість і закликаю Вас не піддаватись на подібні провокації «керівників силових структур», та підписати Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України».
Справа про заборону в’їзду в Україну громадянина РФ Костянтина Затуліна набула широкого розголосу та без кінця коментується різними «спеціалістами» і політиками. Але біда в тім, що ніхто не звертає увагу на суть питання – за що саме заборонено в’їзд в Україну.
Тому я дозволю собі процитувати рішення суду (Ухвала апеляційного суду м. Києва від 30.11.2006 р):
«Судом встановлено, що постановою начальника підрозділу відділу захисту національної державності Головного управління служби безпеки України в Автономній Республіці Крим Васильковим Д.О. від З.Об.2006р., яка була затверджена начальником Головного управління служби безпеки України в Автономній республіці Крим Кожелянко В.В., позивачеві заборонено в`їзд на територію України терміном на один рік.
Підставою винесення зазначеної постанови стало те, що позивач перебуваючи на території України провів прес-конференцію для ЗМІ, а також виступив в порту м. Феодосії, де заявив, що знаходження на території України військовослужбовців США є грубим порушенням Конституції України, напруженість ситуації в Криму викликана непродуманою національною політикою в автономії протягом останніх 15 років внаслідок чого одна група населення за етнічним складом використовується в якості важеля залякування та тиску на більшість населення. Військові навчання «Сі бриз 2006» та напружена ситуація, яка склалася в зв`язку з їх проведенням, є початком бойового сезону, різного роду загострень та зіткнень. Позивач дав негативну оцінку внутрішньої та зовнішньої політики, яка проводиться керівництвом держави Україна…». Наголошую ще раз, саме такі фактичні дані встановлені судом і саме за це Затуліну К.Ф. майор Васильков Д.О. ще 03.06.2006 року заборонив в’їзд в Україну!
Тобто, Затуліну К.Ф. заборонили в’їзд в Україну за висловлювання власних поглядів і міркувань! Це ж нонсенс!
Ще раз хочу наголосити, що Затулін К.Ф. не скоював на території України ніякого правопорушення, це підтвердили в суді і самі представники СБУ. Тому, м’яко кажучи, дивними є заяви окремих політиків про те, що Затулін К.Ф. порушував Закони України.
Я вважаю що Затуліну К.Ф. незаконно заборонили в’їзд в Україну і це не що інше, як грубе порушення прав людини. Тому я буду відстоювати його інтереси по цій справі, і якщо не знайду законного її розв’язання в Україні, то прийдеться звертатись до Європейського суду.
Я, як громадянин і правозахисник, визнаю суверенне право Держави забороняти в’їзд на свою територію окремим громадянам, але така заборона можлива лише за процедурами і підставами визначеними Законом України.
06 вересня 2005 року Європейський суд по правам людини в Стразбурзі прийняв рішення по справі С.Салов проти України ( Salov v. Ukraine).
Як вже раніше повідомлялося, Сергій Салов звернувся до Європейського суду в січні 2001 року, з заявою про порушення його прав, у зв`язку з притягненням його до кримінальної відповідальності за буцімто перешкоджання здійсненню громадянами України їх виборчих прав, з метою вплинути на результати виборів Президента України.
Так, зокрема, Сергій Салов просив Суд визнати незаконним його утримання під вартою (ст. 5 Європейської конвенції), порушення його права на справедливий суд (ст. 6 Європейської конвенції), порушення права на свободу виявлення думки (ст. 10 Європейської конвенції).
На президентських виборах 1999 року Сергій Салов був представником кандидата на пост Президента України Олександра Мороза. 31 жовтня 1999 року в день першого туру виборів, Сергій Салов був заарештований. 06 липня 2000 року суд Куйбишівського району м. Донецька засудив Сергія Салова за ч. 2 ст. 127 Кримінального кодексу України (1960 року) до п`яти років позбавлення волі, з відстрочкою виконання вироку на два роки, а також до грошового штрафу.
Піздніше майор Микола Мельниченко оприлюднив записи розмов Президента України Леоніда Кучми з “губернатором” Донецької області Віктором Януковичем, Генеральним прокурором України Михайлом Потебеньком про справу адвоката Сергія Салова, в яких обговорювалась справа Салова, та давалися доручення стосовно впливу на суддю, який розглядав його справу.
Зі сторони заявника в процесі приймали участь: сам заявник Сергій Салов, а також його адвокати Віктор Агєєв з АК “Агєєв, Бережний і партнери”, Андрій Федур з АК “Андрій Федур і партнери” і адвокат з Франції Стефан Дуніковський (Stephane Dunikowski).
Уряд України представляли заступник Міністра юстиції України Валерія Лутківська та співробітники Міністерства юстиції України О. Бартовчук і Т. Тоцкая.
Суд задовольнив вимоги заявника по всіх пунктах його скарги.
Зокрема, в рішенні суду зазначено:
“виходячи з вищезазначеного, Суд одноголосно:
1. Постановив, що мало порушення § 3 ст. 5 Конвенції.
2. Вирішує, що § 1 ст. 6 Конвенції застосувується в кримінальному судочинстві по даній справі.
3. Постановив, що мало місце порушення § 1 ст. 6 Конвенції.
4. Постановив, що мало місце порушення ст. 10 Конвенції.”
Для України це рішення має важливе значення в якості прецендента.
Особливе значення є в тому, що Суд погодився з аргументами адвокатів заявника про те, що з 1997 року, тобто після вступу в силу для України Європейської конвенції, кожний затриманий повинен був негайно постати перед судом для перевірки законності його утримання під вартою. В той же час в Україні до 2001 року санкцію на арешт видавав прокурор.
Дане рішення суду підтвержує, що така практика була незаконною та порушувала § 3 ст. 5 Конвенції, а зроблене при ратифікації Конвенції Україною застереження до § 1 ст. 5 Конвенції, не звіляняло Україну від обов`язку виконувати свої зобов`язання по § 3 ст. 5 Конвенції, тобто санкції на арешт могли видаватися виключно судом.
Таким чином, можна стверджувати, що всі випадки утримання під вартою за санкцією прокурора з 11.09.1997 року (тобто з моменту вступу в силу Конвенції для України) були порушенням Конвенції, та відповідні особи утримувались під вартою незаконно.
Нагадаємо, що з аналогічною позицією виступає в Європейському суді також екс-віце-президент банка “Слав`янський” Борис Фельдман, якого в Європейському суді представляють тіж адвокати, які представляли Сергія Салова. Справа Бориса Фельдмана ще не призначена до розгляду, але результат розгляду в частині вимог Б. Фельдмана по § 3 ст. 5 Конвенції можна спрогнозувати вже зараз.
Крім того, Європейський суд визнав, що суд, який розглядав справу Салова не був “незалежним та безстороннім” та мало місце порушення права заявника на справедливий суд (ст. 6 Конвенції)
Стосовно порушень ст. 10 Конвенції, суд вказав в рішенні наступне: “ст. 10 Конвенції як така не забороняє обговорення або розповсюдження отриманої інформації, навіть якщо є суттєві підозри, що ця інформація не є неправдивою. Передбачити інше, означало би обмежити особу в правах висловлювати свою точку зору та свої судження про публікації в засобах масової інформації.”
Повний текст рішення (на англ. мові) доступний на сайті Європейського суду та на сайтах АК “Агєєв, Бережний і партнери” – www.ageyev.org, АК “Андрій Федур і партнери” – www.fedur.com.ua
Дана публікація відображає правову позицію адвокатів по справі у зв`язку з наданням правової допомоги відповідно до закону (ст. 10 Закону України «Про адвокатуру»)
В черговий раз в суспільстві широко обговорюється питання «Справи Ґонґадзе». І викликано це гучними заявами про «розкриття вбивства журналіста», «затримання вбивць».
Я з розумінням ставлюсь до заяви Президента України Віктора Ющенка і вірю в щирість його намірів. Коли я чую з його вуст про те, що «вбивство розкрито», то розумію ці слова, як повідомлення про затримання підозрюваних у скоєнні злочину.
Що ж стосується заяв генерального прокурора України С. Піскуна, то не перестаю дивуватись його правовим невіглаством та людською нахабністю. Я переконаний, що навіть генерал податкової міліції, який, за іронією долі став генеральним прокурором країни, має хоч трохи розумітись на юридичних тонкощах. Він мав би збагнути, що за умов коли:
- ще не закінчено експертизи по ідентифікації тіла;
- не встановлено причину смерті;
- не встановлено посмертним чи прижиттєвим було відчленування голови;
- не знайдено саму голову;
- не доведено в судовому порядку винність як виконавців, так і замовників, та організаторів злочину (за чинним на сьогодні законодавством мова йде про організатора та пособників)
справжньому прокурору не гоже заявляти про «розкриття вбивства».
Розумію, що С. Піскун хоче якомога швидше «вислужитись» перед Президентом України. Але кому потрібна така «служба»? Що буде завтра?
Я безперечно підтримую і вітаю законні кроки слідчої групи прокуратури, які направлені на встановлення об’єктивних обставин загибелі Ґеорґія Ґонґадзе і притягнення до відповідальності справжніх винуватців його смерті. Але я проти передчасних заяв прокурора. Щиро сподіваюсь на те, що слідчі затримали справжніх винуватців загибелі Ґеорґія Ґонґадзе. Але я також хочу щоб до встановленої законом відповідальності були притягнуті усі винуватці його смерті, тобто і замовники та організатори злочину.
Я не вірю прокурору С. Піскуну і вважаю, що він не забезпечував раніше і не забезпечить на сьогодні належного нагляду за розслідуванням цієї справи. А відповідно і не понесуть заслуженого покарання справжні замовники і організатори вбивства Ґеорґія Ґонґадзе.
Мені не відомо на чому ґрунтується така безмежна довіра Президента України Віктора Ющенка до діяльності прокурора С. Піскуна. Але хочу застерегти і попередити, що у разі подальшого зволікання зі звільненням цього «добродія», Президента чекає велике розчарування. І що найгірше – це може підірвати довіру значної частини нашого суспільства вже до самого Президента і його діяльності.
